Правовий статус Вірменських громад у Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві (порівняльний аналіз)
У сучасних умовах в Україні проживає понад 100 національностей. Умови для вільного розвитку етнічної, культурної, мовної, релігійної їх самобутності, крім Конституції України, визначені в ряді законодавчих актів: “Декларація прав національностей України”, “Закон “Про національні меншини в Україні” та інших. Правова спадщина кожного з етносів, які тривало проживав на українських землях, є складовою частиною правової культури українського народу і заслуговує на уважне ставлення та ретельне вивчення з метою створення належних гарантів прав людини, збереження стабільності і згоди в міжнаціональних відношеннях. Одним з таких етносів є вірменський народ.
Лінгвістичні, археологічні та антропологічні матеріали свідчать про те, що перші вірменські поселення виникли у період становлення давньоруської державності – Київської Русі. Дослідники С.Баранч, Я.Дашкевич та інші обгрунтовано доводять, що вірменські воїни прибули на Руську землю у 1062 р. на запрошення Київського князя Ізяслава для оборони князівства від нападу кочових племен. Документальні джерела свідчать, що разом з військом князя Ізяслава в битвах проти половців брало участь близько 20 тисяч вірмен.
В ХІ ст. Вірменія зазнала спустосливих нападів турків-сельджуків і підпала під їхню владу. Вірмени, які несли військову службу у Київській Русі, враховуючи складну політичну ситуацію у своїй країні, попросили притулку у київського князя. Київські князі сприятливо відносилися до вірмен, оскільки з їх участю можна було здійснювати торгівельні зв’язки з країнами Сходу і Заходу.
Як відомо, Київська Русь торгувала не тільки з сусідніми, а й відділеними країнами Сходу і Заходу. Постійні торгівельні зв’язки підтримувалися з Візантією, Арабським Сходом, Хазарським каганатом, Волзькою Болгарією, Скандінавськими, центральноєвропейськими і західноєвропейськими країнами. Через землі Київської Русі проходили шляхи світової торгівлі, що з’єднували Північ з Півднем і Захід з Сходом. Шлях “от Грек” для свого часу був найбільшою у своїй торговельною артерією.
У Київській Русі існували купецькі об’єднання, які спеціалізувалися на торгівлі з певними країнами і певними видами товарів. Таким об’єднанням була вірменська громада у Києві, яка зосереджувала в своїх руках торгівлю шкірою. Організаційним центром вірменської громади була вірменська церква на Подолі. Вірменська громада мала свій статут, що визначав організаційні принципи і методи торгівлі. Про високий рівень розвитку торгівлі у Київській Русі свідчить практика кредитних операцій. Позичання грошей для потреб торгівлі було, мабуть, поширеним явищем, оскільки цьому питанню присвячених декілька статей Руської Правди.
Правовий статус вірменських поселенців у Київській Русі визначала грамота князя Федора Дмитровича, сина Ізяслава. Можна погодитися з думкою дослідників Д.Мишка, А.Кольбенка та інших, що вірмени в Київській Русі, крім того, що займалися ремеслом і торгівлею, брали участь у громадсько-політичному житті міського населення. Зокрема, відомо, що під час нападу польського війська під керівництвом короля Болеслава Сміливого у 1018 р. на місто Київ, вірмени активно допомагали міському населенню у боротьбі проти іноземних загарбників і вигнанні їх з Києва.
У Києво-Печерському патерику згадується факт, що в час правління князя Володимира Мономаха, проживав у Києво-Печерській Лаврі “арменин мних” (монах) Агапіт. Він славився як добрий лікар “больныя исцеляще”, і не лише “слишно по всей земли той”, тобто Київській Русі. Він лікував взагалі всіх, хто до нього звертався.
Відомий вірменський історик, академік Л.С.Хачикнян твердив, що в княжому Києві, крім згаданого лікаря Агапіта зустрічаються факти про перебування в Київській Русі його співвітчизників.
Не випадково в Патерику говориться, що з Агапітом були “свои єдиновірці”, тобто одного григоріанського віросповідання. Цю думку підтвердив інший вірменський історик А.Мелінсен-Бек.
На саркофазі і гробниці князя Ярослава Мудрого у Софіївському Соборі виявлено вірменські букви, які навели дослідників на думку про існування в ХІІ ст. в Києві вірменського монаха-каменяра.
Русько-вірменські зв’язки періоду Київської Русі мали важливе значення для обох народів, адже населення Київської Русі гуманно і толерантно ставилося до вірмен, а це в свою чергу сприяло зростанню вірменських поселенців.
Значна група вірмен переселяється на околиці Київської Русі. Місце поселення вірмени обирали те, яке було розташоване на перехресті торговельних шляхів.
У період феодальної роздробленості вірмени переселяються у створені Галицьке, Волинське та інші князівства.
У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьке і Волинське князівства в одне і створив Галицько-Волинську державу. Серед населення Галицько-Волинського князівства вирізнялися вірмени, які прибули з Києва, Криму, інших країн.
На думку історика І.Альнпека, вірмени надавали військову допомогу галицько-волинському князю Данилу, завдяки якій він централізував свою владу в державі. Князь Данило Галицький, заснувавши місто Львів, поселяв у ньому “вірменських азіатських воїнів, які використовували зброю, одяг і мову татар” Як стверджував львівський історик Й.Зиморович, вірмени охоче переходили на військову службу до галицько-волинського князя Лева, оскіьки їм як християнам (християнство стало державною релігією у Вірменії у 301 р.) була чужа віра, звичаї, традиції татар. Завдяки прихильному ставленню до вірмен князя Лева, їх брали на військову службу, визнавали жителями міста Львова, надавали певні права та привілеї.
Серед львівських вірмен в традиції, яка побутувала у Галичині з давніх-давен, згадуються дати переселення вірмен на територію, де згодом виникло місто Львів, а саме: 1130, 1173, 1184, 1200 і 1245 роки. Більшість дослідників відкинули ці дати як непідтверджені. На думку історика С.Баранча, у 1200 р. францішкани відступили вірменам каплицю Св.Валентного, яка з того часу називалося вірменською, хоч і зауважував, що це не могло бути, оскільки “тоді ще не було францішканів на світі”.
Відомий галицький дослідник, професор Львівського університету І.Шараневич писав, що “під Високим замком, недалеко костьола Св.Яна від непам’ятних часів проживали русини, вірмени та євреї”.
Вірмени у Галицько-Волинському князівстві зосереджувалися у Львові та Кам’янці-Подільському. Вони об’єднувалися навколо вірменської церкви, створювали свої громади, застосовували свої закони, використовували свою мову, традиції, звичаї тощо.
Вірмени відігравали велику роль в економічному розвитку Галицько-Волинського князівства, активно займаючись торгівлею, різними видами ремісничого виробництва. Основним заняттям вірмен, що проживали у Галицько-Волинському князівстві, була торгівля з східними країнами.
Правовий статус вірменських поселенців визначали князівські грамоти та привілеї. Важливе значення мала “Грамота князя Івана Берладника (1134 р.), яка регламентувала правовий статус окремих іноземних купців при їх прибутті на землі князівства. Наприклад, встановлювались пільги для вірменських купців (звільнялись від сплати мита, коли привозили в Малий Галич товари “на ізклад”).
Певний інтерес має грамота володимиро-волинського Мстислава Даниловича (1289 р.), яка встановлювала розмір і форми феодальних повинностей міського населення, зокрема вірмен, на користь державної влади.
Таким чином, правовий статус вірменських поселенців у Київській Русі і Галицько-Волинському князівстві поступово удосконалювався. Чинниками, які впливали на правовий статус вірменських поселень у Київській Русі і Галицько-Волинській державі були їх участь у соціально-економічному і політичному житті. Як в Київській Русі, так і в Галицько-Волинському князівстві вірменські поселенці реалізовували свій правовий статус шляхом організації самоврядування, застосування вірменських законів, традицій, звичаїв, мови.
Автор: І. Бойко.
Комментарии
Отправить комментарий